Книга: Бичков В .. Феномен ікони Історія Богослов’я Естетика Мистецтво
Віктор Миколайович Бичков (рід. 1954) – радянський і український актор театру і кіно.
біографія
Народився 4 вересня 1954 року в Ленінграді (тепер – Санкт-Петербург).
Віктор Бичков ріс в восьмикімнатні комунальній квартирі, де проживало сорок чоловік. Вже з дитинства Віктор мріяв стати актором. Першу свою роль (попа) зіграв в піонерському таборі.
Однак не тільки кар’єра актора бачилася юному Бичкова в майбутньому. Так після 8 класу Віктор вирішив стати медиком, а точніше гінекологом. Однак до медичного училища він не надійшов.
Після невдалої спроби стати медиком, Віктор вступив до ПТУ. Але мрія стати актором знову заволоділа їм. Віктор відвідував театральну студію, де швидко з масовки перейшов на головні ролі.
Потім була служба в лавах Радянської Армії, а повернувшись, Бичков вступив до Ленінградського державного інституту театру, музики і кінематографії (курс народного артиста СРСР І. П. Владимирова). ЛГИТМіК Віктор Бичков закінчив в 1982 році.
У кіно Віктор дебютував в 1980 році в ролі призовника у фільмі «Остання втеча». У 1985 році він знявся у фільмі Олександра Рогожкіна «Заради кількох рядків», де зіграв німецького єгеря.
Популярність прийшла до Віктора Бичкова завдяки ролі єгеря Кузьмича в комедійних стрічках Олександра Рогожкіна – «Особливості національного полювання» (1995).
Визнання зрітетелей і критиків отримала тріумфальна картина Олександра Рогожкіна «Зозуля», де Віктор Бичков знявся в одній з головних ролей.
У 2002 році картина отримала національну премію «Золотий орел» відразу в декількох номінаціях, в тому числі і як кращий фільм року.
Сам Бичков теж отримав «Золотого Орла» в номінації «краща чоловіча роль» і Державну премію України з рук президента.
Ролі в театрі
- «Сміятися, право, не гріх»
- “Шульга”
- “Сніжна королева”
- “Малюк і Карлсон”
- «Гравці»
- «Трубадур та його друзі»
- «Дульсінея Тобосская»
- “Приборкання норовливої”
- «Рояль у відкритому морі»
- «Людина, тварина і чеснота»
- «Станція»
- «Тригрошова опера»
- «Підступність і кохання»
- «Людина і джентльмен».
Санкт-Петербурзький академічний театр комедії ім. Н. П. Акімова
- “Коник Горбоконик”
- «Нагадала мені циганка»
- «Фредді»
- «Ромул великий»
Театр «Картковий будиночок»
- «Якщо кішку обдерти, то вона, як кролик».
Драматичний театр «Притулок комедіанта»
- «Потрібно старий клоун»
- “Кожному своє”
Академічний театр ім. Ленсовета
- «Геда Габлер» Г. Ібсена – професор Тесмана
нагороди
- Лауреат премії «Визнання» за кращу чоловічу роль (1995)
- Лауреат премії «Золотий Орел» в номінації «краща чоловіча роль» (2002)
- Лауреат Призу за кращу чоловічу роль Фестивалю Українського кіно в Онфлер (Нормандія, Франція).
- Лауреат Призу «Срібна підкова» за кращу чоловічу роль (Будинок Ханджонкова)
- Лауреат Державної премії України (2003)
- Кавалер Ордена Честі і Гідності «Русь державна» за високий професіоналізм у творчій діяльності, відродження традицій миролюбності, духовності і великі заслуги в розвитку культури і мистецтва Санкт-Петербурга і України (2004)
- Лауреат Призу журі за кращу чоловічу роль на Другому Московському фестиваль «Київська прем’єра» (2005, за фільм «Зозуля»)
Див. Також в інших словниках:
- ЕСТЕТИКА – (від грец. Aisthetikos відчуває, чуттєвий) філос. дисципліна, що вивчає природу всього різноманіття виразних форм навколишнього світу, їх будова і модифікацію. Е. орієнтована на виявлення універсалій в чуттєвому сприйнятті … … Філософська енциклопедія
- Естетика – (від ін. Грец. Aisthanomai відчувати; aisthetikos сприймається почуттями) Наука про неутилітарності споглядальному або творчому відношенні людини до дійсності, що вивчає специфічний досвід її освоєння, в процесі (і в результаті) якого … Енциклопедія культурології
- Візантійська естетика – (як парадигма) Один з напрямів середньовічної естетики, який сформувався в грецькомовних культурі Візантії (IV XV ст.); грунтувалося на естетичних ідеях античності (неоплатонізмі, перш за все) і ранньої патристики, для якої характерним … … Енциклопедія культурології
- ЖИТТЯ – Ісус Христос Спаситель і Жізнеподатель. Ікона. 1394 г. (Художня галерея, Скоп’є) Ісус Христос Спаситель і Жізнеподатель. Ікона. 1394 г. (Художня галерея, Скоп’є) [гр. βίος, ζωή; лат. vita], христ. богослов’я у вченні про Ж. … … Православна енциклопедія
- ДУХОВНА МУЗИКА – муз. твори христ. змісту, не призначені для виконання за богослужінням. Д. м. Часто протиставляють світської і в такому розумінні до даної області іноді відносять надзвичайно широкий спектр явищ від богослужбової музики … … Православна енциклопедія
феномен ікони
вступ
Візантія. Богослов’я способу миметически образ Символічний образ Літургійний образ Ікона Мова візантійського мистецтва Стародавня Русь. Софійність і духовність мистецтва Естетична свідомість і мистецтво Многомудрий сенс ікони Філософія у фарбах Феномен давньоруського естетичного свідомості Україна Нового часу. Філософія, богослов’я, естетика ікони Богословсько-естетичні передумови розуміння ікони Сенс і мову ікони Завершення
вступ
Якщо ви запитаєте першого зустрічного на Заході, що для нього є Україна, то, як правило, почуєте у відповідь: ікона, Пушкін, Достоєвський. У цій тріаді для сучасної західної людини сконцентрувалося щось специфічно українське, яке важко піддається словесному вираженню, але добре відчувається їм, вихованим в інший, хоча і не зовсім чужою нашій, культурної традиції.
І він має рацію, по великому рахунку. Проникнення в духовні глибини тільки цих феноменів української культури вже дозволяє скласти досить чітке уявлення про її сутність, багатстві і своєрідності, про специфічний духовному та ментальному складі української людини, про «таємничу українську душу» з її духовними злетами і прозріннями і майже непереборною пожадливістю світу кромішнього .
Феномени ці, однак, не так-то просто відкриваються сучасній людині. І не тільки західному, але і нам з вами, здавалося б, прямим спадкоємцям української класичної культури.
Бо заплуталася, а в ряді місць і порвалася нитка вітчизняної культурної традиції, особливо в її духовному вимірі, і ми, поверхнево знаючи щось зі свого спадщини, по суті, не знаємо і, головне, не розуміємо його.
Йдеться, звичайно, аж ніяк не про шкільному спрощено-прямолінійній або повчальному розумінні, а про розуміння глибинному.
Про розуміння сутностей, а не поверхонь, про розуміння духу, а не букви – про розуміння не розумом або розумом, а всім духовним свідомо-сверхсознательним істотою людини сутнісних підстав даного явища. Це не просто; але тільки тут – справжня філософія, справжня духовність, справжня культура – та Культура, що зневажається сьогодні масою псевдокультурного виробів, породжених науково-технічної цивілізацією, яка забула про свої витоки і про свою живильному середовищі.
Ця книга про одне з значних явищ світової культури, про одне з головних феноменів культури української – про ікону; про її сутності, змісті, художній мові; про її богословських, філософських, естетичних підставах, поступово виявлялися протягом майже двотисячолітньої історії православної культури. А якщо подивитися ширше, то – і про одну з головних складових православної культури, що вийшла за своєю загальнолюдської значущості далеко за межі цієї культури. Адже не випадково перемога іконошанування у Візантії святкується Православною Церквою як Торжество Православ’я. В іконі суть православ’я отримала найбільш повне і глибоке художньо-естетичне втілення, і без ікони немислимо саме православ’я як релігія і як феномен культури, як значне напрямок культурно-історичного процесу.
Ікона – це духовно-мистецький символ православ’я, його головний художньо-візуалізований компонент, а саме православ’я – одне з сутнісних підстав української культури. Власне історія української культури починається з хрещення Русі в 988 р
Так що ікона – це і духовно-мистецький символ Русі, її лик перед обличчям історії.
Саме на Русі ікона досягла свого вищого художньо-естетичного розквіту і постала у всій повноті в якості сакрального феномена, таємничого носія духовної енергії, божественної мудрості – Софії.
Ікона софійності; в ній – квінтесенція божественної Премудрості, благодаті і людської мудрості.
Це дивовижне і, може бути, єдиний твір, в кращих своїх зразках, природно, ідеального творчого єднання Бога і людини, коли божественний задум досяг адекватного вираження в людській діяльності.
Ікона безпосередньо звернена до духу і серця людини і дає йому ту їжу духовну, яку він не в змозі отримати ніякими іншими шляхами. І несе її ікона в своїй художній формі (в кольорі, лінії, композиції, зримих формах).
Створюється ж ця форма іконописцем в процесі творчо-молитовного діяння під безпосереднім керівництвом Софії – божественного творчого начала. До наших днів збереглися ікони, на яких за спиною першого іконописця, євангеліста Луки, зображується Софія Премудрість Божа, що направляє його кисть.
Православним свідомістю Софія розуміється як предвічний задум Бога про світ і одночасно як творче начало Бога, за допомогою якого був створений весь існуючий в часі і просторі світ, сама Церква і яке спрямовує будь-яку творчу діяльність людини. Софія Премудрість Божа, природно, розумілася і як покровителька іконописання, а іконописці тому, як ми побачимо, шанувалися на Русі мудрецями і філософами (тобто любителями мудрості – Софії).
Софія, як підкреслював видатний релігійний мислитель початку XX ст. священик Павло Флоренський, – один з основних символів Стародавньої Русі. Не випадково головні храми в найбільших центрах Древньої Русі (Києві, Новгороді, Вологдеідр.) Присвячувалися Софії.
Русь шанувала в Софії (яка нерідко ототожнювалася і з предвічним Словом, і з Духом Святим, і з Богоматір’ю, і з Церквою) того посередника між недоступним Богом і людиною, яка робила більш прийнятною для людини божественну духовність, відкривав йому реальний шлях до небу1.
Середньовічний людина відчувала і розуміла (в зазначеному вище сенсі) причетність божественних сил до людського творчості, до створення ікони і бачив в ній один з головних шляхів реального залучення до умонепостігаемому Богу. Ікона розумілася як надійний посередник між людиною і Богом, як джерело і сховище божественної благодаті, як цілитель і заступник перед Богом.
Не відразу в православному світі були осмислені всі функції ікони, хоча і дуже рано релігійна свідомість православних християн (візантійців) відчуло необхідність використання ікон у церковному житті. Не відразу виробився і той своєрідний художній мову ікони, який ми знаємо за кращими зразками давньоруської іконопису XIV-XV ст.
Сторіччя потрібні були і для формування своєрідної поетики ікони, і для осмислення різноманітних функцій її в культурі православного світу.
Аналізу історичного становлення і буття мови ікони присвячені, як правило, мистецтвознавчі роботи, автори яких припускають, що читач в достатній мірі знайомий з духовною культурою або хоча б з естетикою православного світу. На жаль, часто це виявляється не так.
У цій книзі представлені головні аспекти розуміння ікони в православному світі на основних історичних етапах (Візантія, Давня Русь по XVII століття включно, Україна Нового часу) і деякі специфічні характеристики українського естетичного свідомості, так чи інакше пов’язані з історичним осмисленням ікони, її місця в культурі .
Візантійськими Отцями Церкви було розроблено всеосяжне богослов’я ікони. Давня Русь по-своєму трансформувала його і одночасно на рівні художньої практики і духовного діяння створила ідеальні зразки іконопису. У XVII ст.
вже на основі візантійської теорії, давньоруської іконопису і нових віянь із Західної Європи з’являється вербальний варіант української середньовічної естетики ікони. Нарешті, українські релігійні мислителі першої половини XX ст.
дають сучасну інтерпретацію теорії ікони в її богословському, філософському і художньому вимірах і цим ставлять крапку в багатовіковій історії розвитку православної естетики. На сторінках пропонованої читачеві книги зроблена спроба простежити за основними етапами становлення богослов’я, філософії та естетики ікони.
* * *
